Embedded Files
Вибухонебезпечні предмети (ВНП) – вибухові матеріали промислового призначення та саморобного виготовлення, боєприпаси, що містять вибухові речовини, а також біологічні та хімічні речовини: бомби і боєголовки; керовані і балістичні ракети; артилерійські, мінометні, ракетні боєприпаси і боєприпаси до стрілецької зброї; усі міни, торпеди і глибинні бомби; піротехнічні вироби військового та спеціального призначення; касетні бомби і касети; електричні вибухові пристрої; саморобні вибухові пристрої та інші предмети, що є вибухонебезпечними за своєю природою.
Іншими словами, під ВНП слід розуміти будь-які пристрої, засоби, підозрілі предмети, що здатні за певних умов вибухати.
До вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ) відносяться боєприпаси, що не вибухнули (НВБ) та залишені вибухонебезпечні боєприпаси (ЗВБ), які пов’язані з бойовими діями.
З 2014 року триває загарбницька війна росії проти України. 24 лютого 2022 року стало відліком початку широкомаштабної агресії рф проти нашої країни. Кожного дня тривають бойові дії, обстріли практично всіх регіонів України, у зв’язку з чим з’являються нові ділянки, забруднені мінами, боєприпасами, що не розірвалися та іншими вибухонебезпечними предметами, гинуть та отримають поранення люди. На жаль, багато з таких небезпечних речей можна зустріти не тільки на територіях, наближених до бойових дій та у деокупованих населенних пунктах, але й по всій Україні.
Перед тим, як знайомитись з різними видами загроз: мінами, вибухонебезпечними залишками війни тощо, слід звернути увагу на ті наслідки, які несуть за собою міни та ВНП. Розуміючи всю серйозність проблеми, нам легше усвідомити важливість правильних спільних дій, спрямованих на зменшення впливу цих небезпечних речей на суспільство.
Життя окремих людей, сімей та громад в цілому кардинально змінюється, коли на їхній території з’являються вибухонебезпечні предмети. Це впливає на всі сфери життєдіяльності людини.
Наслідки від мін та ВНП можна об’єднати у 4-и групи, а саме:
Гуманітарні наслідки від мін та ВНП (смерті, травми та подальша інвалідність; блокування доступу до лікарень, водопостачання, їжі, гуманітарної допомоги; перешкоджання вільному переміщенню людей, поверненню біженців та внутрішньо переміщених осіб (ВПО) тощо).
Соціально-психологічні наслідки (відчуття страху, безнадії, депресія, розбиті сім’ї, суїциди, підвищення рівня агресії та напруження у суспільстві).
Економічні наслідки (зруйнована інфраструктура та дороги, втрата родючих сільськогосподарських земель; витрати на відновлення водопостачання, енергопостачання тощо; навантаження на систему охорони здоров’я у зв’язку з пораненими та збільшенням рівня інвалідизації суспільства; додаткові витрати на розмінування; втрати туристичної галузі та багато іншого).
Екологічні наслідки (збитки флори та фауни, довгострокові наслідки – зміни в екосистемах регіонів тощо).
Як підсумок, можна зазначити, що забрудненість територій мінами та ВНП негативно впливає на загальний розвиток країни, і це стосується кожного.
На жаль, розмінування та очищення територій від вибухонебезпечних предметів займає багато часу. Досвід країн з мінною проблематикою вказує на те, що 1 рік бойових дій потребує 10 років розмінування, а 1 день активних воєнних дій – 30 днів розмінування. Можна порахувати, скільки потрібно нашій країні часу для того, щоб очистити всі території від ВНП. Це дуже великий термін часу, протягом якого ці ділянки залишатимуться небезпечними.
Для того, щоб провести гуманітарне розмінування небезпечних територій та зробити їх знов придатними для повноцінного життя і ведення будь-якої діяльності людини, потрібні три речі:
Великий термін часу (десятки років);
Великі кошти;
Кропітка та дуже небезпечна робота саперів та інших фахівців у сфері протимінної діяльності.
Що ж робити людям всі ці роки, щоб зберегти своє життя та здоров’я?
Відповідь тільки одна:
Змінити свою свідомість та поведінку, здобувши нові знання і навички.
Заходи з навчання населення щодо попередження ризиків від вибухонебезпечних предметів вже рятують тисячі дорослих і дітей по всій країні, однак, чи готові Ви долучитись до цієї складної, але такої благородної справи, ставши частиною команди інструкторів з мінної небезпеки? Тоді ці заняття саме для Вас.
Протимінна діяльність (mine action) – заходи, що проводяться з метою забезпечення національної безпеки та спрямовані на зменшення соціального, економічного та екологічного впливу вибухонебезпечних предметів на життя та діяльність населення.
Основними цілями протимінної діяльності в Україні є:
1) зменшення ризиків, які можуть виникати внаслідок підриву вибухонебезпечних предметів, до безпечного для життя і здоров’я населення рівня, що дасть змогу використовувати природні ресурси очищених від вибухонебезпечних предметів територій у господарських цілях;
2) мінімізація та відвернення загроз настання нещасних випадків від несанкціонованого поводження з вибухонебезпечними предметами;
3) зниження соціальної напруженості серед населення, яке проживає на територіях або поблизу територій, забруднених вибухонебезпечними предметами;
Основні складові протимінної діяльності в Україні:
1) Інформування про небезпеки від вибухонебезпечних предметів та навчання з попередження ризиків, пов’язаних із вибухонебезпечними предметами;
2) Розмінування (гуманітарне розмінування);
3) Надання допомоги постраждалим особам та здійснення заходів щодо їх реабілітації;
4) Знищення надлишкових боєприпасів, боєприпасів непридатних для подальшого використання та зберігання, а також боєприпасів, що підлягають знищенню відповідно до міжнародних зобов’язань;
5) Агітаційно-просвітницька робота щодо незастосування протипіхотних мін.
Особливу увагу хочеться звернути на першу складову протимінної діяльності. Даний курс, який Ви будете в подальшому проводити для дітей та дорослих у своїх навчальних закладах, саме і є невід’ємною частиною протимінної діяльності та повністю відповідає вимогам Закону України «Про протимінну діяльність в Україні», який набув чинності 25 січня 2019 року.
Навчання ризикам, пов’язаним з вибухонебезпечними предметами (EORE) – заходи, спрямовані на зменшення ризику тілесного ушкодження, спричиненого вибухонебезпечними предметами, шляхом підвищення інформованості населення. Є невід’ємною частиною планування та провадження протимінної діяльності.
Метою навчання є зменшення ризику до такого рівня, щоб люди могли жити безпечно, а економічний та соціальний розвиток відбувався б вільно, без обмежень, накладених забрудненням, шляхом пропагування зміни поведінки, включаючи розповсюдження інформації для населення, освіту і навчання, а також зв’язки з громадами щодо протимінної діяльності.
Запорукою безпеки людей є знання та виконання правил безпечної поведінки в умовах наявності мін та ВНП.
Золоті правила безпеки:
НЕ чіпай
НЕ підходь
Телефонуй 101
Замало просто сказати учням:
Не чіпай небезпечні предмети,
Не заходь на небезпечні території,
Сповіщай спеціальні служби.
Для дійсно ефективного результату навчання необхідно донести до слухачів глибоке розуміння важливості таких простих правил, радикальна зміна свідомості та своєї поведінки. Це потребує кропіткої роботи, пошуку нових підходів до викладення матеріалу та любов до учнів.
Далі ми розглянемо міжнародні стандарти протимінної діяльності, міжнародні конвенції щодо цієї проблематики, а також нормативно-правову базу протимінної діяльності в Україні.
3.1. Міжнародні конвенції щодо зменшення загрози
для мирного населення від мін та ВНП
Міжнародні стандарти протимінної діяльності (МСПМД/IMAS) спираються на три головні угоди міжнародного права, що розглядають питання наземних мін та ВНП:
Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) 1997 р. (Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення).
Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї (КНЗ) 1980 р. та її доповнення: Протокол II щодо мін, мін-пасток та інших пристроїв, а також Протокол V щодо вибухонебезпечних залишків війни (CCW).
Конвенція про касетні боєприпаси від 2008 р. (CCM).
1. Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) 1997 року (Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення), – часто на неї посилаються як на Оттавську Конвенцію або Угоду про заборону мін.
Конвенція має чітку гуманітарну мету – вона прагне покласти край стражданням, завданим протипіхотними мінами. Для досягнення цієї мети Конвенція всебічно забороняє використання, накопичення запасів, виробництво та передачу протипіхотних мін та закликає знищити всі запаси, очистити всі заміновані території та надати допомогу жертвам наземних мін.
Історія створення та підписання:
8-го грудня 2005-го року на рівні Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція №A/RES/60/97, у якій висловлюється глибока стурбованість і занепокоєність масштабними гуманітарними проблемами, викликаними наявністю цієї страшної зброї – мін і вибухонебезпечних пережитків війн і військових конфліктів. У даній резолюції підкреслюється необхідність посилення уваги з боку держав, котрі зіштовхуються з мінної загрозою, а також проводиться відвертий заклик до країн, їхніх громадських і неурядових організацій з метою запобігання подальшого використання мін та інших аналогічних небезпечних вибухових пристроїв.
Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення (Оттавська Конвенція) є багатостороннім документом у сфері міжнародного гуманітарного права, метою якого є подолання наслідків невибіркового та широкомасштабного застосування цієї зброї у багатьох регіонах світу. Досягти проголошеної мети пропонується шляхом повної заборони та ліквідації окремого виду звичайної зброї, яким є протипіхотні міни (ППМ).
Конвенція була відкрита для підписання 3 грудня 1997 р. і набула чинності 1 березня 1999 р. Україна підписала Конвенцію 24.02.1999 р. та ратифікувала її 18.05.2005 р.
Стаття 1
1. Кожна держава-учасниця зобов'язується ніколи і ні за яких обставин:
a) не застосовувати протипіхотні міни;
b) не розробляти, не виробляти, не набувати іншим чином, не накопичувати, не зберігати і нікому не передавати, прямо чи опосередковано, протипіхотні міни;
c) не допомагати, не заохочувати і не спонукати будь-яким чином будь-кого до проведення діяльності, забороненої для держав-учасниць згідно із цією Конвенцією.
2. Кожна держава-учасниця зобов'язується знищити всі протипіхотні міни або забезпечити їхнє знищення відповідно до положень цієї Конвенції.
Стаття 4
Знищити всі запаси протипіхотних мін – не пізніше 4-х років після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці.
Стаття 5
Знищити протипіхотні міни у замінованих районах – не пізніше 10-ти років після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці.
Кожна держава-учасниця повинна:
- Визначити ПМНР/ПНР;
- Маркірувати/огородити ПМНР/ПНР для забезпечення ефективного виключення цивільних осіб;
- Знищити протипіхотні міни
Запит на продовження проміжку часу на знищення:
a) Тривалість запропонованого продовження;
b) Детально викласти підстави для запропонованого продовження, включаючи:
i) інформацію про підготовку і проведення робіт відповідно до національних програм розмінування;
ii) інформацію про фінансові та технічні засоби, які держава-учасниця може спрямувати для повного знищення протипіхотних мін;
iii) обставини, які заважають державі-учасниці знищити всі протипіхотні міни у замінованих районах;
c) Викласти гуманітарні, соціальні, економічні та екологічні наслідки цього продовження;
d) Навести всю іншу інформацію, яка стосується прохання про запропоноване продовження.
Стаття 7
Кожна держава-учасниця надає Генеральному секретарю ООН необхідну інформацію якомога раніше, але в будь-якому випадку не пізніше ніж після закінчення 180 днів після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці
Інформація, що надається згідно із цією Статтею, повинна поновлюватися державами-учасницями щорічно, охоплюючи попередній календарний рік, і подаватися Генеральному секретарю ООН не пізніше 30 квітня кожного року.
Генеральний секретар ООН передає всі такі отримані доповіді державам-учасницям.
Таким чином, серед передбачених Конвенцією зобов’язань – ліквідація складованих запасів протипіхотних мін (ст.4), забезпечення впродовж 10-ти річного терміну «знищення усіх протипіхотних мін в замінованих районах» (ст.5).
Іл. 1. Країни-підписанти Конвенції про заборону протипіхотних мін (КЗППМ)
Як бачимо (Іл. 1), російська федерація, США, Китай, Індія, Пакистан (найбільші в світі виробники протипіхотних мін) та деякі інші країни, на жаль, не приєдналися до Конвенції.
2. Конвенція ООН про конкретні види звичайної зброї (КНЗ) 1980 року, «Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію» зі змінами від 21 грудня 2001 року. Вона має п’ять частин або «протоколів».
• Протокол I про зброю з осколками, що не виявляються рентгеном
• Протокол II про наземні міни, міни пастки та інші пристрої
• Протокол III про запальну зброю
• Протокол IV про засліплюючу лазерну зброю
• Протокол V про вибухонебезпечні залишків війни
Лише два з них стосуються протимінної діяльності. Протокол ІІ з поправками стосується сухопутних мін, мін-пасток та інших пристроїв, а Протокол V стосується проблеми вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ).
Протокол ІІ
- Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв.
- 03 травня 1996 року внесені поправки (прийнято Законом України від 21 вересня 1999 року № 1084-ХІУ).
- Обмеження щодо використання мін:
• Міни, які не можна виявити;
• Міни, які не відповідають положенням щодо самоліквідації та самодезактивації;
• Міни-пастки.
- Стандарти щодо попереджувальних знаків
Протокол V
Протокол про вибухонебезпечні залишки війни (прийнято Законом України від 22 грудня 2004 № 2281-ІУ).
- Доповнено 28 листопада 2003 року – 96 країн-учасниць
- Ціль – зменшити загрозу, що постає від вибухонебезпечних артилерійських снарядів, мінометних мін, ручних гранат, касетних боєприпасів, бомб та подібної зброї, яку часто знаходять після завершення активних бойових дій.
- Країни-сторони повинні:
(a) обстежувати та оцінювати загрози, що виникли через вибухонебезпечні залишки війни;
(b) оцінювати та пріоритизувати потреби та практичні аспекти з точки зору маркірування та очищення, видалення або знищення;
(c) маркірувати та очищувати, видаляти або знищувати вибухонебезпечні залишки війни;
(d) вжити заходів для мобілізації ресурсів на втілення всіх цих дій.
Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (КНЗ), є одним з найважливіших документів у галузі міжнародного гуманітарного права, які регламентують методи і засоби ведення війни.
КНЗ була прийнята на Конференції ООН, яка проводилася у Женеві у вересні 1979 р. та вересні-жовтні 1980 р., і відкрита для підписання у Нью-Йорку 10 квітня 1981 року. Україна ратифікувала КНЗ 23 червня 1982 року.
Статус Конвенції: Підписанти: 50. Учасники: 125.
Окрім, власне, Конвенції, в ході Конференції були схвалені три додаткових Протоколи до неї: Протокол І – «Про невиявлювані осколки», Протокол ІІ – «Про міни, міни-пастки та інші пристрої» (1983 року) та Протокол ІІІ – «Про запалювальну зброю».
Україна приєдналась до Міжнародного Протоколу щодо мін-пасток ще у 1999 році, Росія зробила це у 2005 році.
Головною метою положень, закріплених у Конвенції, є захист цивільного населення від надмірних ушкоджень чи невиправданих страждань внаслідок застосування конкретних видів звичайної зброї.
За своїм характером Конвенція є рамковим документом, що передбачає прийняття додаткових протоколів, які забезпечують конкретизацію норм Конвенції щодо заборони чи обмеження застосування зброї, яка може мати невибіркову дію та спричиняти надмірні страждання мирному населенню і комбатантам у ситуаціях збройного конфлікту. Так, наприклад, Протокол І забороняє застосування зброї, призначеної для враження осколками, які неможливо виявити в тілі людини за допомогою рентгенівських променів.
Іл. 2. Країни-підписанти Конвенції ООН про конкретні види звичайної зброї (КНЗ)
3. Конвенція про касетні боєприпаси від 2008 р. (CCM) – конвенція, яка забороняє будь яке використання, накопичення, виробництво та передачу касетних боєприпасів.
Стаття 1
Кожна держава-учасниця зобов'язується ніколи і з жодних обставин:
a) не застосовувати касетні боєприпаси;
b) не розробляти, не виробляти, не придбавати іншим шляхом, не накопичувати, не зберігати і не передавати нікому прямо або опосередковано, касетні боєприпаси;
c) не допомагати, не заохочувати і не спонукати кого б то не було до здійснення діяльності, забороненої для держави-учасниці згідно із цією Конвенцією;
Стаття 3
Кожна держава-учасниця зобов'язується:
(a) Знищувати або забезпечувати знищення запасів якомога швидше, але не пізніше ніж через вісім років;
(b) Очищувати та знищувати залишки касетних боєприпасів, що розташовані у районах, які знаходяться під її юрисдикцією, якомога швидше, але не пізніше, ніж через десять років з дати набуття чинності цією Конвенцією для даної держави-учасниці;
Стаття 5 Допомога постраждалим
Кожна держава-учасниця повинна:
(a) Оцінювати потреби постраждалих від касетних боєприпасів;
(b) Розробляти, виконувати та вводити у дію будь які національні закони та політики;
(c) Розробити національний план та бюджет, включаючи і часові рамки;
(d) Вживати заходи для мобілізації національних та міжнародних ресурсів;
(e) Не вдаватися до дискримінації постраждалих від касетних боєприпасів або між ними та людьми з обмеженими можливостями з інших причин
(f) Ретельно радитись із жертвами касетних боєприпасів та активно залучати їх та їхні представницькі організації в цю роботу;
(g) Створити Координаційний центр в уряді для координації цих питань;
(h) Намагатися запровадити відповідні керівні настанови та добрі практики включно із напрямами медичної допомоги, реабілітації та психологічної підтримки, а також забезпечити соціальну та економічну інклюзію.
Пункт 5 статті 6 передбачає, що кожна Держава-учасниця, що володіє відповідними можливостями, сприяє знищенню накопичених запасів касетних боєприпасів, а також допомагає виявляти, оцінювати та розподіляти за ступенем пріоритетності потреби та практичні заходи, пов’язані з маркуванням, просвітою з метою зменшення небезпеки, захистом цивільного населення, знищенням та знешкодженням, як передбачено статтею 4 цієї Конвенції
Окремі статті конвенцій стосуються допомоги постраждалим, розмінування забруднених районів та знищення запасів.
Іл. 3. Країни-підписанти Конвенції про касетні боєприпаси
Необхідно зазначити, що на цей час, Україна ще не підписала Конвенцію про касетні боєприпаси
Міжнародні юридичні зобов’язання з ІМН
Певні міжнародні угоди накладають юридичні зобов’язання на держави-учасниці проводити ІМН:
1. Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) накладає зобов’язання на держави-учасниці «…якщо вони в змозі, надавати допомогу програмам підвищення обізнаності про міни».
2. Протокол V до Конвенції про заборону конкретної звичайної зброї вимагає від країн-учасниць та сторін збройних конфліктів вживати всі можливі засоби на підконтрольній їм території, де є ВЗВ, для захисту цивільного населення, окремих громадян та цивільних об’єктів від ризиків та наслідків ВЗВ. Ці запобіжні заходи можуть включати попередження та інформування цивільного населення про ризики.
3. Конвенція про заборону касетних боєприпасів вимагає, щоб держави-учасниці провадили «…просвітницьку діяльність для зменшення ризиків» для забезпечення обізнаності серед цивільних, що мешкають в районах, забруднених касетними боєприпасами, або поруч з ними, про ризики, пов’язані з таким забрудненням.
Країни, що є країнами-учасницями однієї або декількох конвенцій про заборону протипіхотних мін (КЗППМ, Доповнений протокол ІІ CCW, Протокол V конвенції CCW та CCM) мають, наприклад, певні конкретні зобов’язання відносно маркування та очистки вибухонебезпечних загроз. Водночас, стандарти МСПМД не заміняють зобов’язання, деталізовані у цих конвенціях.
3.2. Законодавство України у сфері протимінної діяльності.
6 грудня 2018 року Верховною Радою був прийнятий Закон України «Про протимінну діяльність в Україні» (Закон), що був підписаний Президентом України та набрав чинності 25 січня 2019 року. Закон визначає правові та організаційні засади здійснення протимінної діяльності (ПМД) в Україні та особливості державного регулювання у цій сфері.
Також він визначає статус територій для потреб ПМД, вимоги та обов’язки фахівців цієї сфери, торкається питань допомоги постраждалим від мін та ВНП.
Крім іншого, згідно з частиною першою статті 22 зазначеним Законом місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування у взаємодії з центральними органами виконавчої влади, іншими державними органами та національним органом з питань протимінної діяльності у межах своїх повноважень сприяють проведенню навчання ризикам, що пов’язані з вибухонебезпечними предметами, та інформують населення про можливі загрози від вибухонебезпечних предметів, а також здійснюють заходи з проведення інформування населення про системи позначення небезпечного району та заходи, які необхідно вживати для уникнення небезпеки для життя і здоров’я населення.
Також, Законом передбачено, що в Україні діє національний стандарт у сфері протимінної діяльності, які розробляються з урахуванням положень міжнародних стандартів протимінної діяльності (IMAS), затверджених Службою Організації Об’єднаних Націй з питань протимінної діяльності (UNMAS).
Навчання ризикам небезпек від мін та ВНП, а також інформування населення про загрози визначені у таких нормативних документах (стандартах):
1. Протимінна діяльність. Процеси управління. Основні положення: ДСТУ-П 8820:2018 – [Чинний від 2018-04-01]. – К.: ДП «УкрНДНЦ» 2018. – 62 с. – (Національний стандарт України).
2. Керівництво по застосуванню міжнародних стандартів протимінної діяльності: ДСТУ-П IMAS 01.10:2016 – [Чинний від 2016-09-01]. - К.: Держспоживстандарт України 2016. - 22 с. - (Національний стандарт України).
3. Словник термінів із розмінування, визначень і скорочень:ДСТУ-П IMAS 04.10:2016 – [Чинний від 2016-09-01]. - К.: Держспоживстандарт України 2016. - 40 с. - (Національний стандарт України).
4. Управління інформацією у сфері протимінної діяльності: ДСТУ-П IMAS 05.10:2016 — [Чинний від 2016-09-01]. - К.: Держспоживстандарт України 2016. - 15 с. - (Національний стандарт України).
5. Навчання ризикам небезпек від мін та вибухонебезпечних залишків війни: ДСТУ-П IMAS 12.10:2016 – [Чинний від 2016-09-01]. - К.: Держспоживстандарт України 2016. - 25 с. - (Національний стандарт України).
Вибухонебезпечні предмети (ВНП) – вибухові матеріали промислового призначення та саморобного виготовлення, боєприпаси, що містять вибухові речовини, а також біологічні та хімічні речовини: бомби і боєголовки; керовані і балістичні ракети; артилерійські, мінометні, ракетні боєприпаси і боєприпаси до стрілецької зброї; усі міни, торпеди і глибинні бомби; піротехнічні вироби військового та спеціального призначення; касетні бомби і касети; електричні вибухові пристрої; саморобні вибухові пристрої та інші предмети, що є вибухонебезпечними за своєю природою.
Іншими словами, під ВНП слід розуміти будь-які пристрої, засоби, підозрілі предмети, що здатні за певних умов вибухати.
До вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ) відносяться боєприпаси, що не вибухнули (НВБ) та залишені вибухонебезпечні боєприпаси (ЗВБ), які пов’язані з бойовими діями.
З 2014 року триває загарбницька війна росії проти України. 24 лютого 2022 року стало відліком початку широкомаштабної агресії рф проти нашої країни. Кожного дня тривають бойові дії, обстріли практично всіх регіонів України, у зв’язку з чим з’являються нові ділянки, забруднені мінами, боєприпасами, що не розірвалися та іншими вибухонебезпечними предметами, гинуть та отримають поранення люди. На жаль, багато з таких небезпечних речей можна зустріти не тільки на територіях, наближених до бойових дій та у деокупованих населенних пунктах, але й по всій Україні.
Перед тим, як знайомитись з різними видами загроз: мінами, вибухонебезпечними залишками війни тощо, слід звернути увагу на ті наслідки, які несуть за собою міни та ВНП. Розуміючи всю серйозність проблеми, нам легше усвідомити важливість правильних спільних дій, спрямованих на зменшення впливу цих небезпечних речей на суспільство.
Життя окремих людей, сімей та громад в цілому кардинально змінюється, коли на їхній території з’являються вибухонебезпечні предмети. Це впливає на всі сфери життєдіяльності людини.
Наслідки від мін та ВНП можна об’єднати у 4-и групи, а саме:
Гуманітарні наслідки від мін та ВНП (смерті, травми та подальша інвалідність; блокування доступу до лікарень, водопостачання, їжі, гуманітарної допомоги; перешкоджання вільному переміщенню людей, поверненню біженців та внутрішньо переміщених осіб (ВПО) тощо).
Соціально-психологічні наслідки (відчуття страху, безнадії, депресія, розбиті сім’ї, суїциди, підвищення рівня агресії та напруження у суспільстві).
Економічні наслідки (зруйнована інфраструктура та дороги, втрата родючих сільськогосподарських земель; витрати на відновлення водопостачання, енергопостачання тощо; навантаження на систему охорони здоров’я у зв’язку з пораненими та збільшенням рівня інвалідизації суспільства; додаткові витрати на розмінування; втрати туристичної галузі та багато іншого).
Екологічні наслідки (збитки флори та фауни, довгострокові наслідки – зміни в екосистемах регіонів тощо).
Як підсумок, можна зазначити, що забрудненість територій мінами та ВНП негативно впливає на загальний розвиток країни, і це стосується кожного.
На жаль, розмінування та очищення територій від вибухонебезпечних предметів займає багато часу. Досвід країн з мінною проблематикою вказує на те, що 1 рік бойових дій потребує 10 років розмінування, а 1 день активних воєнних дій – 30 днів розмінування. Можна порахувати, скільки потрібно нашій країні часу для того, щоб очистити всі території від ВНП. Це дуже великий термін часу, протягом якого ці ділянки залишатимуться небезпечними.
Для того, щоб провести гуманітарне розмінування небезпечних територій та зробити їх знов придатними для повноцінного життя і ведення будь-якої діяльності людини, потрібні три речі:
Великий термін часу (десятки років);
Великі кошти;
Кропітка та дуже небезпечна робота саперів та інших фахівців у сфері протимінної діяльності.
Що ж робити людям всі ці роки, щоб зберегти своє життя та здоров’я?
Відповідь тільки одна:
Змінити свою свідомість та поведінку, здобувши нові знання і навички.
Заходи з навчання населення щодо попередження ризиків від вибухонебезпечних предметів вже рятують тисячі дорослих і дітей по всій країні, однак, чи готові Ви долучитись до цієї складної, але такої благородної справи, ставши частиною команди інструкторів з мінної небезпеки? Тоді ці заняття саме для Вас.
Протимінна діяльність (mine action) – заходи, що проводяться з метою забезпечення національної безпеки та спрямовані на зменшення соціального, економічного та екологічного впливу вибухонебезпечних предметів на життя та діяльність населення.
Основними цілями протимінної діяльності в Україні є:
1) зменшення ризиків, які можуть виникати внаслідок підриву вибухонебезпечних предметів, до безпечного для життя і здоров’я населення рівня, що дасть змогу використовувати природні ресурси очищених від вибухонебезпечних предметів територій у господарських цілях;
2) мінімізація та відвернення загроз настання нещасних випадків від несанкціонованого поводження з вибухонебезпечними предметами;
3) зниження соціальної напруженості серед населення, яке проживає на територіях або поблизу територій, забруднених вибухонебезпечними предметами;
Основні складові протимінної діяльності в Україні:
1) Інформування про небезпеки від вибухонебезпечних предметів та навчання з попередження ризиків, пов’язаних із вибухонебезпечними предметами;
2) Розмінування (гуманітарне розмінування);
3) Надання допомоги постраждалим особам та здійснення заходів щодо їх реабілітації;
4) Знищення надлишкових боєприпасів, боєприпасів непридатних для подальшого використання та зберігання, а також боєприпасів, що підлягають знищенню відповідно до міжнародних зобов’язань;
5) Агітаційно-просвітницька робота щодо незастосування протипіхотних мін.
Особливу увагу хочеться звернути на першу складову протимінної діяльності. Даний курс, який Ви будете в подальшому проводити для дітей та дорослих у своїх навчальних закладах, саме і є невід’ємною частиною протимінної діяльності та повністю відповідає вимогам Закону України «Про протимінну діяльність в Україні», який набув чинності 25 січня 2019 року.
Навчання ризикам, пов’язаним з вибухонебезпечними предметами (EORE) – заходи, спрямовані на зменшення ризику тілесного ушкодження, спричиненого вибухонебезпечними предметами, шляхом підвищення інформованості населення. Є невід’ємною частиною планування та провадження протимінної діяльності.
Метою навчання є зменшення ризику до такого рівня, щоб люди могли жити безпечно, а економічний та соціальний розвиток відбувався б вільно, без обмежень, накладених забрудненням, шляхом пропагування зміни поведінки, включаючи розповсюдження інформації для населення, освіту і навчання, а також зв’язки з громадами щодо протимінної діяльності.
Запорукою безпеки людей є знання та виконання правил безпечної поведінки в умовах наявності мін та ВНП.
Золоті правила безпеки:
НЕ чіпай
НЕ підходь
Телефонуй 101
Замало просто сказати учням:
Не чіпай небезпечні предмети,
Не заходь на небезпечні території,
Сповіщай спеціальні служби.
Для дійсно ефективного результату навчання необхідно донести до слухачів глибоке розуміння важливості таких простих правил, радикальна зміна свідомості та своєї поведінки. Це потребує кропіткої роботи, пошуку нових підходів до викладення матеріалу та любов до учнів.
Далі ми розглянемо міжнародні стандарти протимінної діяльності, міжнародні конвенції щодо цієї проблематики, а також нормативно-правову базу протимінної діяльності в Україні.
3.1. Міжнародні конвенції щодо зменшення загрози
для мирного населення від мін та ВНП
Міжнародні стандарти протимінної діяльності (МСПМД/IMAS) спираються на три головні угоди міжнародного права, що розглядають питання наземних мін та ВНП:
Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) 1997 р. (Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення).
Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї (КНЗ) 1980 р. та її доповнення: Протокол II щодо мін, мін-пасток та інших пристроїв, а також Протокол V щодо вибухонебезпечних залишків війни (CCW).
Конвенція про касетні боєприпаси від 2008 р. (CCM).
1. Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) 1997 року (Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення), – часто на неї посилаються як на Оттавську Конвенцію або Угоду про заборону мін.
Конвенція має чітку гуманітарну мету – вона прагне покласти край стражданням, завданим протипіхотними мінами. Для досягнення цієї мети Конвенція всебічно забороняє використання, накопичення запасів, виробництво та передачу протипіхотних мін та закликає знищити всі запаси, очистити всі заміновані території та надати допомогу жертвам наземних мін.
Історія створення та підписання:
8-го грудня 2005-го року на рівні Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція №A/RES/60/97, у якій висловлюється глибока стурбованість і занепокоєність масштабними гуманітарними проблемами, викликаними наявністю цієї страшної зброї – мін і вибухонебезпечних пережитків війн і військових конфліктів. У даній резолюції підкреслюється необхідність посилення уваги з боку держав, котрі зіштовхуються з мінної загрозою, а також проводиться відвертий заклик до країн, їхніх громадських і неурядових організацій з метою запобігання подальшого використання мін та інших аналогічних небезпечних вибухових пристроїв.
Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення (Оттавська Конвенція) є багатостороннім документом у сфері міжнародного гуманітарного права, метою якого є подолання наслідків невибіркового та широкомасштабного застосування цієї зброї у багатьох регіонах світу. Досягти проголошеної мети пропонується шляхом повної заборони та ліквідації окремого виду звичайної зброї, яким є протипіхотні міни (ППМ).
Конвенція була відкрита для підписання 3 грудня 1997 р. і набула чинності 1 березня 1999 р. Україна підписала Конвенцію 24.02.1999 р. та ратифікувала її 18.05.2005 р.
Стаття 1
1. Кожна держава-учасниця зобов'язується ніколи і ні за яких обставин:
a) не застосовувати протипіхотні міни;
b) не розробляти, не виробляти, не набувати іншим чином, не накопичувати, не зберігати і нікому не передавати, прямо чи опосередковано, протипіхотні міни;
c) не допомагати, не заохочувати і не спонукати будь-яким чином будь-кого до проведення діяльності, забороненої для держав-учасниць згідно із цією Конвенцією.
2. Кожна держава-учасниця зобов'язується знищити всі протипіхотні міни або забезпечити їхнє знищення відповідно до положень цієї Конвенції.
Стаття 4
Знищити всі запаси протипіхотних мін – не пізніше 4-х років після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці.
Стаття 5
Знищити протипіхотні міни у замінованих районах – не пізніше 10-ти років після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці.
Кожна держава-учасниця повинна:
- Визначити ПМНР/ПНР;
- Маркірувати/огородити ПМНР/ПНР для забезпечення ефективного виключення цивільних осіб;
- Знищити протипіхотні міни
Запит на продовження проміжку часу на знищення:
a) Тривалість запропонованого продовження;
b) Детально викласти підстави для запропонованого продовження, включаючи:
i) інформацію про підготовку і проведення робіт відповідно до національних програм розмінування;
ii) інформацію про фінансові та технічні засоби, які держава-учасниця може спрямувати для повного знищення протипіхотних мін;
iii) обставини, які заважають державі-учасниці знищити всі протипіхотні міни у замінованих районах;
c) Викласти гуманітарні, соціальні, економічні та екологічні наслідки цього продовження;
d) Навести всю іншу інформацію, яка стосується прохання про запропоноване продовження.
Стаття 7
Кожна держава-учасниця надає Генеральному секретарю ООН необхідну інформацію якомога раніше, але в будь-якому випадку не пізніше ніж після закінчення 180 днів після набуття чинності цією Конвенцією для цієї держави-учасниці
Інформація, що надається згідно із цією Статтею, повинна поновлюватися державами-учасницями щорічно, охоплюючи попередній календарний рік, і подаватися Генеральному секретарю ООН не пізніше 30 квітня кожного року.
Генеральний секретар ООН передає всі такі отримані доповіді державам-учасницям.
Таким чином, серед передбачених Конвенцією зобов’язань – ліквідація складованих запасів протипіхотних мін (ст.4), забезпечення впродовж 10-ти річного терміну «знищення усіх протипіхотних мін в замінованих районах» (ст.5).
Іл. 1. Країни-підписанти Конвенції про заборону протипіхотних мін (КЗППМ)
Як бачимо (Іл. 1), російська федерація, США, Китай, Індія, Пакистан (найбільші в світі виробники протипіхотних мін) та деякі інші країни, на жаль, не приєдналися до Конвенції.
2. Конвенція ООН про конкретні види звичайної зброї (КНЗ) 1980 року, «Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію» зі змінами від 21 грудня 2001 року. Вона має п’ять частин або «протоколів».
• Протокол I про зброю з осколками, що не виявляються рентгеном
• Протокол II про наземні міни, міни пастки та інші пристрої
• Протокол III про запальну зброю
• Протокол IV про засліплюючу лазерну зброю
• Протокол V про вибухонебезпечні залишків війни
Лише два з них стосуються протимінної діяльності. Протокол ІІ з поправками стосується сухопутних мін, мін-пасток та інших пристроїв, а Протокол V стосується проблеми вибухонебезпечних залишків війни (ВЗВ).
Протокол ІІ
- Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв.
- 03 травня 1996 року внесені поправки (прийнято Законом України від 21 вересня 1999 року № 1084-ХІУ).
- Обмеження щодо використання мін:
• Міни, які не можна виявити;
• Міни, які не відповідають положенням щодо самоліквідації та самодезактивації;
• Міни-пастки.
- Стандарти щодо попереджувальних знаків
Протокол V
Протокол про вибухонебезпечні залишки війни (прийнято Законом України від 22 грудня 2004 № 2281-ІУ).
- Доповнено 28 листопада 2003 року – 96 країн-учасниць
- Ціль – зменшити загрозу, що постає від вибухонебезпечних артилерійських снарядів, мінометних мін, ручних гранат, касетних боєприпасів, бомб та подібної зброї, яку часто знаходять після завершення активних бойових дій.
- Країни-сторони повинні:
(a) обстежувати та оцінювати загрози, що виникли через вибухонебезпечні залишки війни;
(b) оцінювати та пріоритизувати потреби та практичні аспекти з точки зору маркірування та очищення, видалення або знищення;
(c) маркірувати та очищувати, видаляти або знищувати вибухонебезпечні залишки війни;
(d) вжити заходів для мобілізації ресурсів на втілення всіх цих дій.
Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію (КНЗ), є одним з найважливіших документів у галузі міжнародного гуманітарного права, які регламентують методи і засоби ведення війни.
КНЗ була прийнята на Конференції ООН, яка проводилася у Женеві у вересні 1979 р. та вересні-жовтні 1980 р., і відкрита для підписання у Нью-Йорку 10 квітня 1981 року. Україна ратифікувала КНЗ 23 червня 1982 року.
Статус Конвенції: Підписанти: 50. Учасники: 125.
Окрім, власне, Конвенції, в ході Конференції були схвалені три додаткових Протоколи до неї: Протокол І – «Про невиявлювані осколки», Протокол ІІ – «Про міни, міни-пастки та інші пристрої» (1983 року) та Протокол ІІІ – «Про запалювальну зброю».
Україна приєдналась до Міжнародного Протоколу щодо мін-пасток ще у 1999 році, Росія зробила це у 2005 році.
Головною метою положень, закріплених у Конвенції, є захист цивільного населення від надмірних ушкоджень чи невиправданих страждань внаслідок застосування конкретних видів звичайної зброї.
За своїм характером Конвенція є рамковим документом, що передбачає прийняття додаткових протоколів, які забезпечують конкретизацію норм Конвенції щодо заборони чи обмеження застосування зброї, яка може мати невибіркову дію та спричиняти надмірні страждання мирному населенню і комбатантам у ситуаціях збройного конфлікту. Так, наприклад, Протокол І забороняє застосування зброї, призначеної для враження осколками, які неможливо виявити в тілі людини за допомогою рентгенівських променів.
Іл. 2. Країни-підписанти Конвенції ООН про конкретні види звичайної зброї (КНЗ)
3. Конвенція про касетні боєприпаси від 2008 р. (CCM) – конвенція, яка забороняє будь яке використання, накопичення, виробництво та передачу касетних боєприпасів.
Стаття 1
Кожна держава-учасниця зобов'язується ніколи і з жодних обставин:
a) не застосовувати касетні боєприпаси;
b) не розробляти, не виробляти, не придбавати іншим шляхом, не накопичувати, не зберігати і не передавати нікому прямо або опосередковано, касетні боєприпаси;
c) не допомагати, не заохочувати і не спонукати кого б то не було до здійснення діяльності, забороненої для держави-учасниці згідно із цією Конвенцією;
Стаття 3
Кожна держава-учасниця зобов'язується:
(a) Знищувати або забезпечувати знищення запасів якомога швидше, але не пізніше ніж через вісім років;
(b) Очищувати та знищувати залишки касетних боєприпасів, що розташовані у районах, які знаходяться під її юрисдикцією, якомога швидше, але не пізніше, ніж через десять років з дати набуття чинності цією Конвенцією для даної держави-учасниці;
Стаття 5 Допомога постраждалим
Кожна держава-учасниця повинна:
(a) Оцінювати потреби постраждалих від касетних боєприпасів;
(b) Розробляти, виконувати та вводити у дію будь які національні закони та політики;
(c) Розробити національний план та бюджет, включаючи і часові рамки;
(d) Вживати заходи для мобілізації національних та міжнародних ресурсів;
(e) Не вдаватися до дискримінації постраждалих від касетних боєприпасів або між ними та людьми з обмеженими можливостями з інших причин
(f) Ретельно радитись із жертвами касетних боєприпасів та активно залучати їх та їхні представницькі організації в цю роботу;
(g) Створити Координаційний центр в уряді для координації цих питань;
(h) Намагатися запровадити відповідні керівні настанови та добрі практики включно із напрямами медичної допомоги, реабілітації та психологічної підтримки, а також забезпечити соціальну та економічну інклюзію.
Пункт 5 статті 6 передбачає, що кожна Держава-учасниця, що володіє відповідними можливостями, сприяє знищенню накопичених запасів касетних боєприпасів, а також допомагає виявляти, оцінювати та розподіляти за ступенем пріоритетності потреби та практичні заходи, пов’язані з маркуванням, просвітою з метою зменшення небезпеки, захистом цивільного населення, знищенням та знешкодженням, як передбачено статтею 4 цієї Конвенції
Окремі статті конвенцій стосуються допомоги постраждалим, розмінування забруднених районів та знищення запасів.
Іл. 3. Країни-підписанти Конвенції про касетні боєприпаси
Необхідно зазначити, що на цей час, Україна ще не підписала Конвенцію про касетні боєприпаси
Міжнародні юридичні зобов’язання з ІМН
Певні міжнародні угоди накладають юридичні зобов’язання на держави-учасниці проводити ІМН:
1. Конвенція про заборону протипіхотних мін (КЗППМ) накладає зобов’язання на держави-учасниці «…якщо вони в змозі, надавати допомогу програмам підвищення обізнаності про міни».
2. Протокол V до Конвенції про заборону конкретної звичайної зброї вимагає від країн-учасниць та сторін збройних конфліктів вживати всі можливі засоби на підконтрольній їм території, де є ВЗВ, для захисту цивільного населення, окремих громадян та цивільних об’єктів від ризиків та наслідків ВЗВ. Ці запобіжні заходи можуть включати попередження та інформування цивільного населення про ризики.
3. Конвенція про заборону касетних боєприпасів вимагає, щоб держави-учасниці провадили «…просвітницьку діяльність для зменшення ризиків» для забезпечення обізнаності серед цивільних, що мешкають в районах, забруднених касетними боєприпасами, або поруч з ними, про ризики, пов’язані з таким забрудненням.
Країни, що є країнами-учасницями однієї або декількох конвенцій про заборону протипіхотних мін (КЗППМ, Доповнений протокол ІІ CCW, Протокол V конвенції CCW та CCM) мають, наприклад, певні конкретні зобов’язання відносно маркування та очистки вибухонебезпечних загроз. Водночас, стандарти МСПМД не заміняють зобов’язання, деталізовані у цих конвенціях.
3.2. Законодавство України у сфері протимінної діяльності.
6 грудня 2018 року Верховною Радою був прийнятий Закон України «Про протимінну діяльність в Україні» (Закон), що був підписаний Президентом України та набрав чинності 25 січня 2019 року. Закон визначає правові та організаційні засади здійснення протимінної діяльності (ПМД) в Україні та особливості державного регулювання у цій сфері.
Також він визначає статус територій для потреб ПМД, вимоги та обов’язки фахівців цієї сфери, торкається питань допомоги постраждалим від мін та ВНП.
Крім іншого, згідно з частиною першою статті 22 зазначеним Законом місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування у взаємодії з центральними органами виконавчої влади, іншими державними органами та національним органом з питань протимінної діяльності у межах своїх повноважень сприяють проведенню навчання ризикам, що пов’язані з вибухонебезпечними предметами, та інформують населення про можливі загрози від вибухонебезпечних предметів, а також здійснюють заходи з проведення інформування населення про системи позначення небезпечного району та заходи, які необхідно вживати для уникнення небезпеки для життя і здоров’я населення.
Також, Законом передбачено, що в Україні діє національний стандарт у сфері протимінної діяльності, які розробляються з урахуванням положень міжнародних стандартів протимінної діяльності (IMAS), затверджених Службою Організації Об’єднаних Націй з питань протимінної діяльності (UNMAS).
Page updated
Google Sites
Report abuse